Ruslan Tyshchenko Вчера в 13:49 · Киев · П’ятнадцять років відробив Іван на шиномонтажі. Він любив свою роботу, знався на справі і розумів її важливість для заощадження пального, зносу ходової, а головне відповідальність за безпеку людей на дорозі. П’ятнадцять років важкої марудної праці у власному колісному сервісі на бориспільській трасі, який він власноруч виплекав, позтягував сюди беушне обладнання, оформив всі дозволи, роздав всі потрібні хабарі. І ось вже перша сивина, ось вже молодь починає називати Григоровичем, а чорні руки вже давно не відмиваються від в’їденого назавжди мастила. Здобуто достаток сім’ї до рівня як у всіх, збудовано хату з євроремонтом і єврогардинами, є стара але надійна машина, є човен і сітки для риболовлі у плавнях, на яку завжди не вистачає часу. Спойлер І в хвилини коротких перекурів, задерши голову в прозоре осіннє небо, почав Іван задумуватись про марність безглуздого існування, безпросвітність чорної роботи. Про життя, що пролітає повз, як ті великі чорні джипи-хрущі по бориспільській трасі. Або як сріблясті Боїнги і Аїрбуси, повні безтурботних нероб, що кожні п’ятнадцять хвилин злітають на Хургаду чи Анталію. Одного дня вирішив Іван Григорович кинути все, переписав бізнес на дружину, яка тримала кафе з іншого боку їхнього вагончика, і подався на роботу в аеропорт. Круті клієнти на чорних джипах, яких, дякувати богу, вже назбиралось за довге трудове життя, помогли встроїтись. Теж на шиномонтаж, звісно, але авіаційний. Там якраз звільнилось місце, бо шиномонтажник, який раніше працював, десь безслідно зник . В останнє його бачили біля літака "Канабіанз Ізи Флай", отож подейкували, ніби він заліз у відділення шасі і подався в еміґрацію. А хтось наче бачив його в Жулянах, як він вибігав на злітну смугу і вимахував прапорцями команди «тейк оф» і «лендинг» азбукою Морзе. Робота була така сама, тільки колеса більші і кількість їх більша і називаються вони шасі. Але руки самі знають що робити, трохи важче на спину, зате праця в колективі. Бо в кожного приватного підприємця колись настає момент ненависті до своєї вовчої самодостатності і просинається ностальгія за безтолковим радянським трудовим колективом, який бореться за звання. Дружнього трудового колективу з його принадами нормованого робочого дня, вихідними, лікарняними, тупістю підлеглості, примітивними хитрощами внутрішньовидової боротьби, профспілковими зборами, порожньою касою взаємодопомоги, лінощами і солодкою безвідповідальністю. Робота в основному випадала на нічні зміни. У літака, що здійснив посадку, треба було швидко поміняти всі 48 коліс, одвезти їх на перебортіровку, накачати гелієм, відбалансувати і прикрутити назад. І все це швидко, поки заспані пасажири вилазять по трапу, вантажники викидають валізи, стюардеси, прибравши з уст чарівні посмішки, беруться за віники, швабри і ганчірки. А пілот, штурман і бортінженер, під «ну, поєхалі» і залишки вечері, розливають у кабіні чекушку з дютіфрі для придання впевненості кінцівкам перед кроком на земну твердь. Час від часу, у шасі літаків з Центральної Америки, Іван Григорович знаходив якісь пакунки з білим порошком. А шасі літаків Південно-Східної Азії, Близького Сходу і Північної Африки були набиті якоюсь сіро-зеленою макухою у целофанових брикетах. Іван Григорович навіть скуштував ту єрунду. Переконавшись, що воно не годиться для вжитку ні собі, ні худобі, щоб не гаяти час, він вирішив просто перекладати цей мотлох в шасі європейських і трансатлантичних авіакомпаній. Власне він і не мав іншого вибору, бо його шиномонтажна майстерня знаходилась вже поза митним контролем, прибирати в себе після зміни він мусив сам, ще й сміття виносити через митний пост з перевіркою. Навіщо йому зайвий клопіт? Брав трохи білого порошку додому, бо ще з армії звик чистити зуби порошком, а не пастою і не вірив телерекламі. Порошок чистив зуби не гірше за «Жемчуг» і мав смак як у «Особого», які зникли з продажу разом зі зникненням СССР. Порошок не лише добре відбілював зуби, а ще й додавав свіжості у роті і яскравості у відчуттях, бадьорив настрій, звеселяв, наче окриляв зранку. Надбані за важкого життя у залізному вагончику хронічний радикуліт, сколіоз і гайморит як рукою зняло. Він знову почувався молодим і здоровим. Іван Григорович так звик до порошку, що кидав у чай замість цукру, просив жінку додавати трохи в борщ, в печеню, в котлети і голубці. Щодня він брав на роботу тормозок на обід, а що не доїдав, тим ділився зі службовими нишпорками - спанієлями з таможні. Песикам дуже смакували ті об’їдки борщу з півлітрової баночки і котлети з судочка. Домашню їжу годі було рівняти до казенних харчів, яких, до того ж завжди бракувало зграї кудлатих професіоналів. Песики любили Івана Григоровича, завжди чекали його біля ґрат митного посту, весело скавучали і привітно махали хвостами, тільки вгледівши, як він злазить з велосипеда. Начальство теж поважало нового робітника, цінувало за кмітливість, охайність на робочому місці, небалакучість і те, що він, не задаючи дурних запитань , акуратно робив свою роботу. Від знайомих Іван Григорович чув, що братки, які його встроїли сюди, теж цікавились його справами і почувши від начальства тільки позитивні відгуки, задоволені повернулися до праці в комітетах і на округах. За місяць – два Іван Григорович вже так втягнувся в робочий ритм, що не мав потреби заводити будильника на мобілці, щоб не проспати роботу. Як у всіх людей в їхньому Чубинському, у Івана в мобілці на сигнал будильника було встановлено Гімн України, але він майже ніколи не встигав заграти. Бо літаки опускали закрилки і починали випускати шасі якраз над його рідною хатою. Сенсорні і екстрасенсорні відчуття Івана Григоровича розвинулись і загострились настільки, що він при перших звуках в темряві нічного неба моментально прокидався, і розтуляв очі з розширеними зіницями, як зомбі у фільмі жахів. По звуку з небес він безпомилково розрізняв марку літака, рейс , звідки летить, порожні шасі чи з товаром і скільки в нього буде сьогодні роботи. Він обережно вислизав з-під закинутої ноги і пишних грудей дружини, злазив з ліжка, зосереджено чистив зуби порошком, пив міцну каву з новим цукрозамінником, забирав зі столу з вечора приготований тормозок і встигав велосипедом доїхати до роботи, поки літак заходив на посадку і вирулював злітною смугою до терміналу. Як і всі нормальні люди в наш турбулентний і непевний час, Іван Григорович в міру переймався політикою, яка стала тепер для всіх оточуючою дійсністю. Бо, як то кажуть, не цікавишся політикою – політика зацікавиться тобою. Щовечора після роботи він дивився новини по декількох каналах. Потім порівнював отриману інформацію, ділив брехню на нуль, відкидав явні маніпуляції, відсіював полову заказухи, надмірної емоційності, нещирої розпачливої відвертості, виводив голі факти і ретельно все аналізував. Поміж маси брехливих і нещирих дикторів та репортерів, Іван довіряв тільки Аллі Мазур. Лише вона, у строгій чорній сукні з білим комірцем справляла на нього особливе враження, як перша вчителька на першачка. Своїм поглядом вона гіпнотизувала його, прямо кажучи з екрану: «Дивись мені в очі!» Коли вона вдесяте розказувала про місію Кокса-Кваснєвського, Іван Григорович зрозумів, що він важлива ланка цієї місії. Коли вона розказувала про женевський формат, він розумів, що завтра має під зав’язку набити шасі на Женеву, Цюріх і Лозану. Коли йшлося про нормандський формат, Іван чекав рейси до Діжона і Руана і до відказу набивав всі колеса всіх компаній, які туди летіли. Коли сталась трагедія в аеропорті Брюселя, лише Іван знав, що її причина у витоці інформації і неузгодженості дій місцевих франкофонів-спецслужбовців і валійців-шиномонтажників. Де б не стався землетрус, повінь, якесь інше стихійне лихо чи техногенна катастрофа, або революція чи заколот, Алла повідомляла Івану і він перенаправляв гуманітарну допомогу куди треба. Він відчував себе частиною глобальної мережі, таємної спільноти, що керує світом. Але найтрудніше Івану велося з мінським процесом. Коли Алла об’явила Мінськ-2, він подвоїв поставки на Мінськ, посадивши на голодну пайку Європу і Америку. Він усвідомлював, що це викличе політичну нестабільність і готовий був взяти на себе всю відповідальність. Але Алла в білій блузці з квіткою маку на грудях, доводила Івана до розпачу, повідомляючи, що переговори зайшли в глухий кут. Він усвідомлював свою провину. Він розумів з її строїв, що до білого з «Коламбія флай» він мусив додати трохи маку з «Таджик Хеві Смоук»! Коли високі сторони домовлялись до перемир’я і припинення вогню, Іван знав, що тут є і його заслуга. Він пишався собою за те, що навчився правильно підбирати дозування і рецептуру. Як завжди буває, біда прийшла, звідки не чекали. Столичні громадські активісти здійняли бучу за перейменування аеропорту на якогось Казіміра. І це не спитавши дозволу районного начальства, не порадившись з людьми з села. Весь аеропорт завішали страшними чорними квадратами, навіть у туалеті замість дзеркала чорний квадрат. Постачальники шугонулись таких змін. Логістика – тонка штука, яка тримається на невидимих зв’язках що плекаються роками наполегливої праці вибудовування стосунків. Логісти і льотчики – народ забобонний, як середньовічні моряки. Літаки почали минати Бориспіль, потоки перенаправились на Кишинів, Вятку і Дебрецен. Україна вже вкотре знов втратила свій транзитний потенціал. Колектив втратив роботу, почалося скорочення штатів. Сократили і нашого Івана. Повернувся він назад до себе в шиномонтажку. І наче ні за чим не шкодує, але час від часу виходить на перекур, сідає на стопку зношених коліс і тужливо дивиться у прозоре осіннє небо…
Да мне "открыть в новой вкладке" надо. Без этого, как вот пример в интернетмагазине, ну очень неудобно что-то выбирать. А скопировать можно и в "исходный код страницы".
