Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стуса?

Тема у розділі 'Политические вопросы', створена користувачем Олесь79, 2 гру 2011.

  1. Олесь79

    Олесь79 Новачок

    Повідомлення:
    7
    Симпатії:
    14
    У Вищому адміністративному суді перебувають справи про позбавлення звання Героїв України поета Василя Стуса, пісняра Володимира Івасюка та диригента і керівника Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка у США Григорія Китастого.

    Про це пише газета “Україна молода” (№ 219-220 від 2-3 грудня).

    Як зазначає газета, з позовом звернувся донеччанин Володимир ОЛЕНЦЕВИЧ.

    “Аргументація у Володимира ОЛЕНЦЕВИЧА «залізна» - з нею він виграв і справи по Бандері та Шухевичу: всі нагороджені Герої України не можуть називатися такими, бо не були громадянами України”, - відзначає видання.

    Син командувача УПА Юрій ШУХЕВИЧ переконаний, що “Вищий адмінсуд ухвалить рішення у справі Стуса, Івасюка та Китастого на користь ОЛЕНЦЕВИЧА”.

    «Я не сумніваюся, що так і буде. Адже там аналогічна ситуація, як і в справі Романа Шухевича. Дві інстанції ОЛЕНЦЕВИЧУ відмовили, але він подав касаційну скаргу, і її задовольнили”, - сказав він, додавши: “Тепер слово за Вищим адмінсудом. І рішення його буде аналогічним, тільки дуже скандальним. Бачте, це вже пішла справжня лавина».

    За словами Ю.ШУХЕВИЧА, “свого часу, ухваливши рішення у справі Бандери та Шухевича на користь «донецького» ОЛЕНЧЕВИЧА, ВАСУ загнав себе у глухий кут, бо тепер, якщо суд не прийме аналогічне рішення при подібних обставинах і мотивації, то тим самим визнає, що попередні ухвали по Бандері та Шухевичу були політичні”.

    “І якщо логічно дивитися, то такі самі підстави «зняти» Героя України є і щодо Олексія Береста (герой Другої світової війни, який встановив Прапор Перемоги на даху німецького Рейхстагу), генерала Кузьми Дерев’янка (приймав капітуляцію Японії), навіть ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Адже всі вони формально не були громадянами України. Вони були громадянами СРСР», - сказав Ю.ШУХЕВИЧ.
     
    1 людині також подобається це.
  2. Мирослав

    Мирослав Заслужений майстер

    Повідомлення:
    4.163
    Симпатії:
    4.202
    Адреса:
    м. Ужгород
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    Мотивація у людини проста:
    - або глупий самопіар (бачте, я добився відміни президентських указів!);
    - або патологічна ненависть до вього українського, національно- патріотичного
     
    4 користувачам це сподобалось.
  3. Sergey_M

    Sergey_M Адміністратор Команда форуму

    Повідомлення:
    7.115
    Симпатії:
    5.867
    Адреса:
    Вінниця
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    Або і те, і інше :Hi:

    Мабуть вважає себе крутим: виграв 2 справи, зловив кураж...
     
    2 користувачам це сподобалось.
  4. serjukta@

    serjukta@ Заслужений майстер

    Повідомлення:
    1.776
    Симпатії:
    1.278
    Адреса:
    Киев Оболонь
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    Що буде далі? В країні відбувається суцільний деб....зм. Хтось все таки повинен покласти цьому край.
     
  5. Мирослав

    Мирослав Заслужений майстер

    Повідомлення:
    4.163
    Симпатії:
    4.202
    Адреса:
    м. Ужгород
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    Згадав прочитаний у мережі анекдот:

    Огрожа навколо Верховної ради складається з 450 металевих стовпів з гострим верхом.
    Це випадковість чи далекоглядність?
     
    6 користувачам це сподобалось.
  6. laabur

    laabur Майстер

    Повідомлення:
    125
    Симпатії:
    59
    Адреса:
    Каменец-Подольский
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    Дивують мене такі люди, краще б зробити дійсно щось корисне, а не шукати де б прославитись (так щоб щей когось принизити і опустити), тим більш мова йде про людей-істинних Українців.

    Добавлено через 3 минуты 10 секунд
    "В семье не без урода" можна про нього сказати, не можуть бути всі правильними, але дивують суди, хоча вже не дивують.
     
  7. Мирослав

    Мирослав Заслужений майстер

    Повідомлення:
    4.163
    Симпатії:
    4.202
    Адреса:
    м. Ужгород
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    Отож-бо ...

    Добавлено через 12 минут 7 секунд
    В мережі знайшов відеоролик ідеологів цього дебілізму.
    Подивіться - і все зрозумієте.

    http://www.youtube.com/watch?v=QU25FhK4hEc&feature=related

    Цікаво, а після останньої неділі під будинком Донецького пенсійного фонду вони далі так думають?
     
    1 людині також подобається це.
  8. ur5imw

    ur5imw Прораб

    Повідомлення:
    1.161
    Симпатії:
    199
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    а вы считаете что Василь Стус и другие выше здесь перечисленные являются Героями Украины?
     
    1 людині також подобається це.
  9. el_Spark

    el_Spark Прораб

    Повідомлення:
    743
    Симпатії:
    374
    Адреса:
    Житомир
    Відповідь: Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у

    А ви знаєте про кого йде мова???
     
    1 людині також подобається це.
  10. Мирослав

    Мирослав Заслужений майстер

    Повідомлення:
    4.163
    Симпатії:
    4.202
    Адреса:
    м. Ужгород
    Re: Країна абсурду або чому донеччанин намагається забрати звання героя у Василя Стус

    Вы знаете, чтобы не быть голословным, не поленился перечитать материал о Стусе, для примера, в Википедии (кстати, статья весьма интересная, и не только о Стусе, но и о изестном адвокате Викторе Медведчуке). Теперь уверенно утверждаю: да, Он действительно - Герой Украины, он - еще один кирпичик в фундаменте современной свободной Украины (в отличие от героев того ролика). И еще, некоторые ассоциации с современностью навевает эта статья ...

    Васи?ль Семе?нович Сту?с (*6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.

    За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.

    Біографія

    Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в родині. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

    У 1944—54 Василь навчався у донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю.Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».

    Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

    Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» м. Донецька.[1]

    З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

    У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

    Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з момента виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.

    Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

    1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

    Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.

    У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

    12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку "Час творчості".На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

    1978 року поета прийнято до PEN-клубу.

    Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об’єднання “Укрвзуттєпром“ фабрики взуття “Спорт“ намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

    Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».[2] Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).

    Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: „Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом «останнє слово»)“.[3]

    Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.
    [ред.]

    Загибель

    Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.

    Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.
    [ред.]

    Посмертне визнання

    Пам'ятник Василю Стусу у Вінниці, на майдані Василя Стуса перед облдержадміністрацією

    У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

    1991 Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

    Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[4], дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

    За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» [5](2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

    2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».

    26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

    На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

    Взято з http://ru.wikipedia.org/wiki/Стус,_Василий_Семёнович

    Добавлено через 32 минуты 4 секунды
    Аналогично про Василия Стуса.
    Перечитал. Вспомнил его песни ... И поверил в не случайность его гибели. Он был УКРАИНЦЕМ, и песни его укрепляли любовь к Украине, самомознание своего национального "Я-Украинец" в годы тоталитаризма.

    Влади?мир Миха?йлович Ивасю?к (4 марта 1949, Кицмань, Черновицкая область, УССР — 24/27 апреля[1] 1979, Львов, УССР) — украинский поэт и композитор, художник.

    Герой Украины (01.03.2009 — за самоотверженное служение Украине на ниве национальной музыкальной культуры, создание вершинных образцов украинского песенного творчества).

    Один из основоположников украинской эстрадной музыки. Автор ста семи песен, пятидесяти трёх инструментальных произведений, музыки к нескольким спектаклям. Был профессиональным медиком и скрипачом, отлично играл на фортепиано, виолончели, гитаре. Мастерски исполнял свои песни. Обладал изобразительным талантом, был неординарным художником.

    Биография

    Дом где родился Ивасюк. Через 30 лет в нём родилась певица Ани Лорак

    Родился 4 марта 1949 года в городе Кицмани Черновицкой области в семье писателя и историка буковинского края Михаила Григорьевича Ивасюка и учительницы Софии Ивановны Ивасюк (Карякиной), есть сестра Оксана Ивасюк[2][3]

    В 1955—1963 годах учится в местной детской музыкальной школе. В 1956—1966 годах ученик Кицманской средней школы.

    В 1962 году принимает участие в заключительном концерте областного смотра музыкальных школ Буковины.

    В 1963 году поступает в Киевскую музыкальную десятилетку им. Н. Лысенко по специальности альт. Учится первую четверть. Со второй четверти из-за болезни возвращается в Кицмань и учится в средней школе и музыкальной школе по классу фортепиано.

    В 1964 году пишет первую песню «Колыбельная» на стихотворение отца. В школе создаёт вокально-инструментальный ансамбль «Буковинка». В 1965 году за победу в республиканском конкурсе ансамбль «Буковинка» награждён поездкой по Днепру.

    В 1966 году семья переезжает в Черновцы. Поступает в медицинский институт, однако его исключают за участие в «политическом инциденте». Устраивается работать на завод «Легмаш», где руководит заводским хором. Под псевдонимом Весняный присылает на областной конкурс песни «Отлетали журавли» на стихотворение В. Миколайчука и «Колыбельная для Оксаночки» на собственное стихотворение. За песню «Отлетали журавли» удостоен первой премии.

    В 1967—1972 годах возвращается к обучению в медицинском институте.

    В 1970 году пишет песни «Червона рута» и «Водограй», которые впервые исполняет с Еленой Кузнецовой в передаче украинского телевидения «Камертон хорошего настроения» 13 сентября.

    В 1971 году режиссёр Роман Олексив снимает в городке Яремча украинский музыкальный фильм «Червона рута», в котором главные роли исполняют София Ротару и Василий Зинкевич. В фильме звучит много песен Ивасюка. «Червона рута» побеждает на первом всесоюзном фестивале «Песня-71». На заключительном концерте в Останкино её исполняют Назарий Яремчук, Василий Зинкевич и Владимир Ивасюк в сопровождении эстрадно-симфонического оркестра под руководством Юрия Силантьева. «Червону руту» печатает еженедельник «Украина».

    В 1972 году на черновицком телевидении происходит премьера песни «Баллада о двух скрипках», которую исполняет София Ротару. Песня «Водограй» побеждает в телевизионном конкурсе «Алло, мы ищем таланты!» и фестивале «Песня-72». Переезжает во Львов. Там учится в медицинском институте и начинает учёбу в консерватории на подготовительном отделении. В ноябре по приглашению Владимира Ивасюка в Львовском театре им. Марии Заньковецкой его песни исполняет ансамбль «Смеричка». Начало сотрудничества с Ростиславом Братунём, что является этапным в творчестве композитора.

    В 1973 году заканчивает Львовский медицинский институт, поступает в аспирантуру к профессору Т. Митиной.

    В августе 1974 года в составе советской делегации едет на международный песенный конкурс «Сопот-74», на котором София Ротару побеждает с его песней «Водограй». С сестрой Галиной осуществляет короткое путешествие по Польше.

    В сентябре 1974 — начинает обучение на композиторском отделении Львовской консерватории в классе Анатолия Кос-Анатольского.

    1974—1975 — работа над музыкой к спектаклю «Знаменосцы» по одноимённому роману О. Гончара. Режиссёр спектакля — Сергей Данченко.

    19 марта 1975 — премьера спектакля «Знаменосцы». Музыка Владимира Ивасюка высоко оценена критикой.

    В августе-сентябре 1975 года в селе Розтоки на Буковине снимается фильм «Песня всегда с нами», в котором София Ротару исполняет шесть песен Владимира Ивасюка.

    В июль 1976 года Владимир Ивасюка исключают из консерватории за пропуски занятий. Пишет музыку к спектаклю «Мезозойская история» в Дрогобычском областном муздрамтеатре.

    В 1977 году восстанавливает обучение в Львовской консерватории в классе Лешека Мазепы. София Ротару с песней Ивасюка «У судьбы своя весна» побеждает на фестивале «Сопот-77». Выходит пластинка «София Ротару поёт песни Владимира Ивасюка». Выходит сборник его песен «Моя песня».

    В апрель 1978 года участвует во всесоюзном конкурсе молодых композиторов в Ереване. Пианистка Л. Десяткина исполняет на конкурсе «Сюиты-вариации на тему народной песни „Сухая верба“ В. Ивасюка».

    В октябре 1978 года участвует в всеукраинском слёте творческой молодёжи. Исполняется «Сюиты-вариации для камерного оркестра» и происходит премьера песен «Лето поздних георгин» на стихотворение Ростислава Братуня, «Нам покой, друг, только снится» на стихотворение Р. Кудлика. Песни исполняет солист Львовской оперы Игорь Кушплер.

    В ноябре 1978 года побеждает на всесоюзном конкурсе композиторов-студентов консерваторий в Москве — дипломы ІІ степени за «Сюиту-вариации для камерного оркестра» и «Балладу о Викторе Хара».

    В апрель 1979 года член жюри первого республиканского конкурса артистов эстрады в Хмельницком.

    Уехал во Львов в ночь с 23 на 24 апреля 1979 года.

    Смерть

    24 апреля 1979 — после телефонного вызова выходит из дома и больше не возвращается. 18 мая его тело было случайно найдено повешенным в Брюховичском лесу под Львовом.

    Официальная версия — самоубийство. Согласно неофициальной версии, это убийство.

    По одной версии данное убийство — спецоперация, спланированная КГБ. Причина — песни Владимира могли поднять национальное самосознание украинцев.

    После смерти

    Почтовый конверт со спец. гашением к 60-й годовщине со дня рождения Владимира Ивасюка. Укрпочта.2009

    Юбилейная монета Украины «Володимир Івасюк» из серии «Знаменитые личности Украины». Национальный банк Украины. 2009 г.

    Подробно о жизни и смерти Владимира Ивасюка рассказывают книги «Монолог перед лицом сына» и «Жизнь и смерть Владимира Ивасюка».
    1989 — возвращение интереса к Владимиру Ивасюку. «Червона рута» становится названием одноимённого фестиваля.
    2 марта 1994 — президент Украины Леонид Кравчук подписывает Указ о присуждении посмертно Владимиру Ивасюку Государственной премии Украины им. Т. Г. Шевченко.
    1998 — концерт «Владимир Ивасюк. Возвращение». Попытка ознакомить современников с творческим наследием композитора.
    4 марта 1999 — открытие в Черновцах Мемориального музея Владимира Ивасюка.
    2001 — на V Юбилейной Церемонии награждения лауреатов Всеукраинской премии в области музыки и массовых зрелищ «Золотая Жар-птица» Владимир Ивасюк награждён в номинации «За внос в развитие музыкальной культуры Украины XX столетия».
    2003 — выход компакт-диска «Наш Ивасюк» в исполнении Тараса Чубая и группы «Плач Еремии». Рост интереса к творчеству композитора среди современной молодёжи.
    26 января 2009 — Генеральная прокуратура Украины возобновила давно закрытое уголовное дело о смерти Владимира Ивасюка.[4]

    Взято из http://ru.wikipedia.org/wiki/Ивасюк,_Владимир_Михайлович

    Уверен, уголовное дело, открытое ГПУ в начале 2009 года, сегодня успешно "похоронено" ...

    Добавлено через 6 минут 50 секунд
    О Китастом я до сих пор не слышал, и , наверное, не я один. Что поделать, он не мой современник, и учился я в советской школе... Помогла Википедия. Прочитал статью, и снял шляпу перед памятью этого человека.

    Григо?рій Трохи?мович Кита?стий (*17 січня 1907, Кобеляки, Полтавська область — †6 квітня 1984, Баунд-Брук, Нью-Джерсі, США) — Герой України, композитор, диригент, бандурист.

    Біографія

    Народився у селянській родині, що вела свій родовід з «козацького стану».

    Ще з молодих років він цікавився мистецтвом і був учасником різних гуртків: музичного, драматичного та співочого.

    Навчання

    На 20-му році життя Г. Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. Нелегко було вчитися і заробляти собі на хліб. У своїй «Автобіографії» він з вдячністю згадує директора технікуму, керівника Полтавської хорової капелі Федора Попадича, котрий, очевидно, помітивши неабиякий хист свого учня, приділяв йому особливу увагу, піклувався й про поліпшення умов його життя.

    У 1930 році по закінченні музичного технікуму вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка.

    Навчаючись на диригентсько-капельмейстерському факультеті, оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, та найбільше часу присвячував бандурі.

    Після закінчення курсу навчання на хормейстерському факультеті, у 1933 році, за порадою теоретика Г. Любомирського, переходить на композиторський факультет.

    Під час навчання доволі часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад.

    Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капелі, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше, у 1934 році, став дійсним її членом.

    У 1935 році Полтавська і Київська капелі об'єдналися в одну — Державну Зразкову Капелу бандуристів України. В ній Г. Китастий спершу був концертмейстером, а пізніше — заступником мистецького керівника.

    Українська капела бандуристів ім. Т. Шевченка

    З початком Другої світової війни Капелу не включили до списку художніх колективів, які підлягали негайній евакуації, натомість вона була розформована. Молодших за віком призвали до діючих бойових з'єднань, а старших — на копання протитанкових ровів навколо Києва.

    З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий. З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ. В окупованому німцями місті він розшукав 16 артистів і з ними утворив нову Капелу, давши їй ім'я Тараса Шевченка.

    Після довгого чекання на початку 1942 року німецька влада дозволила двотижневі гастролі Капелі по селах Київщини. Концерти мали шалений успіх, і це окриляло артистів.

    Весною Капела виїхала у концертну подорож по Волині і Галичині, з якої колектив було відізвано до Києва і невдовзі, у вересні 1942 року, під виглядом гастролей вивезено до Райху. Два місяці артисти провели у таборі остарбайтерів (робітників зі сходу) Шупен 43 в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи якісь деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору.

    Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрієві Лицеву, Капелу вдалося вирвати з табору.

    Наприкінці листопаду надійшло повідомлення з Берліну про переведення колективу на концертну роботу. Залишаючись в статусі остарбайтерів протягом усієї війни, капелани постійно роз'їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників, доводилося виступати і перед інтернаціональними аудиторіями. Скрізь їх виступи проходили з тріумфом.

    Німеччина

    У 1943—1944 роках Капела 9 місяців перебувала на гастролях в Галичині. У Турці капелани зустріли поета Івана Багряного. Г. Китастий подружив із ним, і ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів життя Івана Багряного (1963).

    У Турці поет написав кілька патріотичних бойових віршів, які окрилив Г. Китастий. Вони одразу увійшли до репертуару Капели, з яким вона виступала в селах, містах Західної України та в лісах перед вояками Української Повстанської Армії (УПА).

    Після закінчення війни музиканти Капелі опинилися в таборі переміщених осіб. Г. Китастий невтомно працював над концертними програмами Капели, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах ДП у Західній Європі.

    Г. Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час у Каліфорнії, в 1964 році переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ).

    Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на проби (репетиції) Капели Бандуристів.

    Інтереси митця не обмежувалися мистецтвом. Він був активним у суспільному та політичному житгі української громади в діаспорі, з задоволенням грав у шахи.

    На честь 70-річчя Григорія Китастого осередок Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), членом якої він був, привітав його виданням «Збірника на пошану Григорія Китастого». Книга вийшла у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного й містить розвідки, статті, рецензії, спогади, а також вірші, присвячені ювілярові, та деякі його твори.

    У 1984 році Григорій Китастий несподівано захворів і 6 квітня помер від раку. Похований на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам'ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерсі (США). Збірник «Вставай, народе!» — перша в Україні публікація творів Григорія Китастого, написаних у різні роки.

    Звання "Герой України"

    Указом Президента України Віктора Ющенко № 1077/2008 від 25 листопада 2008 року за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі колишньому диригенту і керівнику Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США Григорію Трохимовичу Китастому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

    Взято з http://uk.wikipedia.org/wiki/Китастий_Григорій_Трохимович
     
    mandriy722, Пітон, Sergey_M та 2 іншим подобається це.

Поділитися цією сторінкою