9 травня 1945 року назавжди ввійшло в історію як День Перемоги у найбільшій і найкривавішій війні на нашій планеті. О 6 годині ранку про перемогу над гітлерівською Німеччиною сповістив по радіо диктор Юрій Левітан. Тому 9 травня вважається Днем Перемоги, хоча воєнні дії тривали ще не один місяць. Статус державного свята День Перемоги одержав тільки в 1965 р. До цього 9 травня було звичайним робочим днем, який офіційно не відзначали. Для українців, як і для всіх інших народів, об'єднаних тоді в СРСР, Велика Вітчизняна війна була боротьбою за право на вільне життя, за свою землю, за гідне майбутнє. Це була справедлива, визвольна, священна війна проти підступного і жорстокого ворога, який виношував плани перетворити на рабів слов'ян та інші народи, віднесені нацистами до так званої "нижчої" раси. 8 травня 1945 року о 22 год.43 хв. за місцевим часом (у Москві вже наступило 9 травня) у передмісті Берліна Карлсхорсті почалася церемонія підписання Пакту про військову капітуляцію Німеччини, що знаходилась у стані війни з 54 країнами світу. Нейтральні Швейцарія, Іспанія, Португалія, Швеція, Ірландія, Афганістан і Чилі прийняли рішення про вислання нацистських дипломатів. Німецький Рейх, про заснування якого оголошено в 1871р. у залі Дзеркал у Версалі, припинив своє існування. В 0 годин 15 хвилин від імені Верховного Головнокомандування Пакт про беззастережну капітуляцію Німеччини підписав начальник вермахту генерал-фельдмаршал В.Кейтель. Радянський Союз представляв заступник Головнокомандуючого Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков, союзників - Головний Маршал Великобританії А. Тендер. Полум'я Другої світової війни, складовою якої була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників, палахкотіло шість років. Битви йшли на території країн Європи, Азії та Африки, на неосяжних морських і океанських просторах. Армії сторін, що воювали, нараховували понад 110 млн. чол.. Війна забрала понад 50 млн. життів. Понад 40 місяців - з червня 1941 по жовтень 1944р. - палало на українській землі полум'я ВВВ. Лилася кров, нищилися матеріальні й культурні цінності, духовні надбання народу. На бій ішли мобілізовані й добровольці, чоловіки й жінки різних національностей. У ході ВВВ український народ дав збройним силам антигітлерівської коаліції понад 6млн. воїнів. На користь високого усвідомлення свого воїнського обов'язку з боку українців свідчить і той факт, що вони посідають друге місце після росіян за кількістю Героїв Радянського Союзу та повних кавалерів ордена Слави. Територія України стала ареною найзапеклішого збройного протиборства двох могутніх держав. Буквально кожен клотик її землі переораний бомбами, снарядами, перекопаний солдатськими лопатами, рясно политий кров'ю. Тут відбувалися найжорстокіші битви війни і загинуло чи не найбільше бійців та командирів Червоної армії. На долю України та її народу випали нечувані страждання і жертви. Окупанти винищили 3,9 млн. мирних жителів і до 1,4 млн. військовополонених, а 2,4 млн. молодих найбільш працездатних українців вивезли на примусові роботи до Німеччини. Багато з них там і загинули. На руїни перетворилися 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 215 з яких розділили трагічну долю білоруської Хатині. Зруйновано понад 16 тис. промислових підприємств, близько 30 тис. колгоспів, радгоспів та МТС. Загальна сума збитків, заподіяних населенню й народному господарству республіки сягала майже 1,2 трлн. крб.. Пам'ять про ці жертви, про ратний і трудовий подвиг народу зобов'язує нас перейнятися усвідомленням того, що, якби не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі й не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації, оскільки за планом "Барбаросса" 80 % населення західних областей України підлягали знищенню, а решта 20 % мали стати виконувати рабську працю. Ми завжди пам'ятатимемо ціну, яку заплатили наші батьки і діди за сьогоднішній мир в Україні, за надану можливість наступним поколінням жити, народжувати і виховувати дітей. Будемо ж гідні ратного і трудового подвигу наших батьків. Зробимо все від нас залежне, щоб розквітав, ставав красивішим і заможнішим рідний край. Нехай земля радує щедрим колосом, а чисте, мирне небо - сонячними погожими днинами, рясним, своєчасним дощем.
И тебя дружище с Днем Победы, передай мои поздравления родным и близким которые еще живы и принимали участие в войне!
Стянул с севастопольинфо = Нет, правда. Наши деды уничтожили самую мощную армию мира, а мы не в состоянии контролировать кучку ворья у власти. Не уничтожить, не свергнуть, а тупо контролировать — ДАННЫМИ НАМ КОНСТИТУЦИЕЙ правами. Это сложно и страшно?.. Не сложнее, чем через линию фронта ходить Это долго и тяжело?… Восстанавливать страну из руин тоже было тяжело, но как видите — вполне реально. Что ж мы такие слабаки, почему дедов позорим?.. Объяснение простое. Психологический барьер в том, что там было «на нашу страну напали и отсидеться не получиться — надо идти и сражаться». А здесь войну никто не объявлял, здесь как-то сама-собой оккупация наступила и ты очутился в глубоком тылу. И надо как-то налаживать жизнь — мы и налаживаем, перебегая от стены к стене и пугаясь крика «хальт! аусвайс!». И вроде бы не война, но у людей нет ощущения что они находятся дома и являются хозяевами своей жизни и своей страны. Оттого и живут, как будто завтра не наступит. Спросите у ваших друзей «какие планы на ближайшие 10 лет?» — пожмут плечами. И это ощущение вечной неопределённости и тревоги делает всех несчастнее, но что-то категорически изменить никто не решается (ну максимум — свалить). Мы ждём, пока однажды где-нибудь что-нибудь рванёт, станет спусковым крючком. Когда что-нибудь даст нам повод взяться за вилы. Но ведь у власти — не идиоты, они всегда балансируют на грани, и столь желанный и одновременно пугающий нас «повод» может так и не наступить никогда. Знаете, для родителей самое важное, чтобы их дети были здоровыми и счастливыми. Ну а если дети ещё и дают повод собой гордиться, то лучшего подарка для родителей и быть не может. Могут ли наши героические деды нами гордиться? Нет, конечно. Они смотрят (многие уже с небес) на нас с укоризной, и наше бравурное «спасибо деду за победу!» и обвешивание ленточками выглядит неумным фарсом, попыткой двоечника задурить голову родителям, чтобы они забыли проверить сегодня дневник. Для тех, кто остался в живых, это по прежнему «праздник со слезами на глазах», только у слёз повод другой — это мы с вами. Спасибо вам, ветераны. Вы были лучше нас. Поэтому… в принципе хорошо, что власть по-прежнему, по-советским лекалам ставит вас в пример — авось нам когда-нибудь этот пример пригодится.
Германия 2045 год! По ночному городу на мотоцикле едет полицейский патруль! Видит под забором пьяный валяется! Подходят!Один из них носком сапога переворачивает пьяного на спину,достает документы,читает и говорит напарнику:"Дывысь Петро, а Ганс знову нажрався!" Мы их в 45 перебили, а теперь и перепьем!
