Іван Низовий * * * В мені селюк іще не вмер! Іще… І крізь товсті підошви черевиків Пульсуюче коріння трав і квітів Я відчуваю. Розрізняю мову... Джмелів і коників. Іще зі мною Вітаються собаки і птахи, І старші люди впізнають (Спасибі!) Колишнього В мені Чередника. І лише дітлахи не розуміють, Що я – земний, Що родом я – тутешній, А не звалився з неба (Всі поети Для дітлахів, що янголи: З небес!) О як мені смакує це повітря, Настояне на м’яті! Як пасує Мені цей краєвид! Шкода, що знову Мені до міста їхати. Шкода… 1998
Василь Ковтун 9 год · Про Новий рік і про москаликів! Трохи задовга ця сатирична "ода", але наберіться терпіння, дочитатйте і ... посміхніться! Смайлик «smile» Напередодні – метушня, Торби́, пакунки, магазини, Немов у лісі комашня, Народ все тягне до корзини. Тримали чергу ще вночі, Відкрили двері-просльозились, Юрба, побачивши харчі, Від нетерпіння мов сказились. Ковбаска, сіль, горілка, чай, Цукерки, сало, масло, пиво, Натертий з маком молочай, Хоча й отрута, та красиво. В цукровій пудрі пластівці, Грибочки, кава, хрін в сметані, Якогось біса олівці Та пампушки́ товстенькі й п’яні. До сальтисона - язичок, На холодець - індича ніжка, А ще для форсу свічечок Та для похмілля квасу діжка. Духмяний з медом коровай, Від поросяти хвіст і губи, Відро з розсолом подавай, Та оселедця, що для шуби. А ще наливочка, винце, На кропиві первак і джини, У фарш - затоптане яйце, Рукав з чиєїсь одежини. Смачні приправи у салат, Пекучий перець, лист лавровий, Чи то серветки, чи халат, Поверх м’ясний рулет метровий. А ще горох для олів’є, Та кукурудза й тісто з крабів, А там комусь хтось морду б’є За чан олії від арабів. На сковорідку карасі, Стегенце, змочене у винах, Консерви, шпроти, івасі, Сирок у цвілі й павутинах. А ще чорненької ікри, Жирненьку спинку від лосося, З бенгальських вогників іскри, Та каченя, щоб запеклося. Все пхають, мостять до корзин, Цукати, тістечка, маслини, Десь із Європи - апельсин, А від сусіда - жменя слини. Гуде громада, наче рій, Кипить і булькає в тривозі, Хтось заблукав, ну хоч здурій, А свята дзвін вже на порозі. А ще ж тепленький буханець, І часничок для смаку грінки, Пустіє рваний гаманець, Не буде ліфчика для жінки. Ще ж треба сушки на узвар, Рука тремтить і тягне грушу, І вивертає той базар Із тіла разом серце й душу. Мов очамріли козаки, Вже й молодиці їм не милі, Зривають з тушами й гаки, І, вибачте, вся дупа в милі. Нема ні краю, ні кінця У тім безмежнім балагані, Якби не лізли б до вінця, Лежали б тихо на дивані. А так біжать всі на війну, На битву за харчі в корита, Щоб, заплативши там ціну, Пролити все, як воду в сита. Та хто ж нам видав той наказ Про ті корзини і пакунки, Щоб ми, здурівши, кожен раз, Усе, що ба́чим, пхали в шлунки? Хто ж справді винен на селі За ту наругу в нашій хаті? ************************* Це все прокляті москалі, Вони у всьому винуваті! 03.01.2013р.
Надежда Семена 13 год · Кружляв і падав тихий сніг, Міняв пейзаж навколо звичний, Це був не просто лише збіг, В природі настрій Новорічний! Обов'язково, в Новий рік, Все буде добре, без припущень, Вестиме час добром свій лік, І буде хліб, та сала кусень. Ми всі забудем слово "фронт", Обнімем воїнів удома, Московський виполем осот, Патріотизм--це аксіома. Розквітне клумбами весна, Птахи із вирію прилинуть, Ще, добудується стіна, Все буде мир і Україна!
Якщо ти Сів за стіл Вгодований та ситий — Дезертир, Або не дійшов... До військкомату, Чи в армії Ніколи не служив, Згадай про ВОЯКА́ Та зич йому здоров'я... Бо він стоїть На варті, Захищає І тебе... Хоч сам голодний, Холодний та невмитий... А ти Спокійно їв та спав І в новорічну ніч Шампанське, Каву з коньяком У теплому генде́лику Чи в кна́йпі пив, Страху́ війни Не знав... © І.Бурда
Дмитро Федоров Я живу на своїй, богом даній землі, Тій, яка Україною зветься! Над якою - осінні летять журавлі, Чия туга - весною - минеться! Я живу на землі прапрадідів моїх І не рушу нікуди із неї! Припорошує скроні, отой, літній сніг, Незабаром, і я стану нею! Мрію лише, щоб діти й онуки мої Теж на ній земний вік свій ізбули, Теж любили степи та зелені гаї, Неба простір, кування зозулі! Що ж для цього зробити в житті Мушу я, аби здійснилась, Отся палка мрія? Все віддав би: і честь і "живота своя", Неодмінно... Але чи ж зумію? Чи ж достане їй цього: краплини дощу, Що сльозою озвалась у серці? Людське життя - піщинка, Й її підмощу в шлях в прийдешнє: Звитяги у герці!
Ліна КостенкоВподобати сторінку 18 год · Свят-Вечір Мороз малює у віконці. Узваром дихає кутя. І Мати Божа на іконці у хустку кутає дитя. Побудь дитиною, синочку. Твоє дитинство золоте. Ще вітер віє у терночку і дерево на хрест росте. Ще час не сплинув за водою. Ще Юда спить у сповитку. Он гурт з різдвяною звіздою уже на ближньому кутку. Поколядують і засіють. Ще, може, буде і життя. Ти на Голгофі вже Месія, а на руках іще дитя. #Ліна #Костенко
М Жайворон Ми без любові – одні лише тіні, Відзвук, відбитки, сліди на піску. У велелюдді бредем в самотині, Тверднем, неначе зерня в колоску. Не прорости без тепла і любові, І не піднятися до висоти, Скільки б не тратили поту і крові, Що ми без неї? Раби суєти. Кривимось з правди і криємо матом, Риємо ями на ближніх своїх. Страшно й краплини любові не мати Навіть у миті шалених утіх. Стати премудрим і не полюбити, – Вік змарнувати, в нещасті прожить. Словом розумним не важко і вбити, Слово чутливе спроможне зцілить. У нелюбові немає достоїнств, Покручі замість високих понять. Честь мутувала, а пиха натомість Душу за стрібники ладна продать. Хто ми без неї, хоча й гонорові? Бити нікчемні поклони дарма. Віра у Бога – ніщо без любові, З вирваним серцем молитва німа.
Чому, Творителю Всевишній Усього сущого Й не дуже на землі, Хто розпинав тебе — В пошані нині? Чому Панує той, Хто вкрав Черствий окра́єць Хліба в злидаря́ Та бенкетує в Україні? Чому На троні В нас нема Етнічного — з народу, А якесь прокляття — Загарбники й чужинці? Чому, Немов безпомічні Ягнята, вмирають.., Блудять світом Твої сини і дочки — Обрусілі українці?.. Чому, Творителю Всевишній?.. © І.Бурда
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде! *** Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи! Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. *** Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій. І що мені робить, коли малий зажинок Судилося почать на ниві нерясній? Чи викинути серп і йти байдикувати, Чи долю проклясти за лютий недорід І до сусід пристать наймитувати За пару постолів і шкварку на обід? Коли б я міг забуть убоге рідне поле... За шмат ції землі мені б усе дали. До того ж і земля ніколи ніг не коле Тим, хто взува холуйські постоли. Та мушу я іти на рідне поле босим, І мучити себе й ледачого серпа, І падати з утоми на покоси, І спать, обнявши власного снопа. Бо нива — це моя! Тут я почну зажинок, Бо кращий урожай не жде мене ніде, Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде...